Wojna w Ukrainie sprzyja naruszeniom praw pracowniczych. W wielu obszarach wynagrodzenia maleją, a umowy są coraz gorsze. Niestety państwo nie wspiera pracowników i uchwala ustawy osłabiające ich pozycję wobec pracodawcy.
Prawo do pracy jest zapisane w konstytucji Ukrainy. Nasze państwo zobowiązuje się do zagwarantowania każdemu pracownikowi bezpiecznych i higienicznych warunków pracy oraz wynagrodzenia „nie niższego niż określonego ustawą” (art. 43 kp).
Zgodnie z definicją Międzynarodowej Organizacji Pracy godną pracą możemy nazwać taką, która gwarantuje: godziwe dochody, bezpieczne miejsce pracy, dobre perspektywy rozwoju osobistego i integracji społecznej; wolność mówienia o problemach w miejscu pracy, organizowania się i uczestniczenia w podejmowaniu decyzji, które mają wpływ na życie pracowników; równość szans i traktowania wszystkich kobiet i mężczyzn.
Nowa Ukraina dla dobra pracowników? Zachód woli doktrynę szoku
czytaj także
Czy państwo radzi sobie ze swoimi obowiązkami? Jaka część Ukraińców, po zapoznaniu się z taką definicją, może nazwać swoją pracę naprawdę godną?
W ostatnich latach, jako badaczka i autorka, zajmowałam się sprawą warunków pracy i płac w różnych branżach. To, jak żyją i pracują nauczyciele, opiekunki, kierowcy, lekarki, górnicy czy nawet filmowcy, bardzo często odbiega od litery prawa i kłóci się z najbardziej podstawowymi wyobrażeniami o sprawiedliwości.
Już kilka miesięcy po wybuchu pełnoskalowej wojny w Ukrainie przedstawiciele władz państwowych i społeczeństwa obywatelskiego rozpoczęli dyskusję o odbudowie Ukrainy i o tym, jaka ma być w przyszłości. Wydaje mi się, że w tych dyskusjach wciąż brakuje namysłu właśnie nad warunkami pracy i życia tych, którzy faktycznie wspierają ukraińską gospodarkę.
Bezrobocie i strach
W czasie wojny wydaje się, że wystarczyć powinna jakakolwiek praca, dająca minimalną stabilność finansową, a o godziwych warunkach i zarobkach będzie można porozmawiać w lepszych czasach. Według szacunków Międzynarodowej Organizacji Pracy tylko w maju pracę straciło ok. 4,8 mln Ukraińców. W sierpniu stopa bezrobocia w Ukrainie sięgnęła 35 proc. Jednocześnie formalne zachowanie miejsc pracy nie oznacza jeszcze zachowania przedwojennego poziomu płac, a siła nabywcza wynagrodzeń Ukraińców gwałtownie spada.
Od pierwszych tygodni wojny nasz zespół w centrum analitycznym CEDOS bada to, jak wojna wpływa na najważniejsze aspekty życia Ukraińców: relacje z bliskimi, warunki mieszkaniowe, życie codzienne, stan emocjonalny i dobrobyt ekonomiczny. Nasi respondenci najbardziej niepokoili się właśnie pracą i pieniędzmi. Osoby, które wzięły udział w naszej ankiecie, powiedziały, że straciły pracę z powodu wojny, i martwiły się, czy uda im się znaleźć nową, obawiały się bezrobocia.
U znacznej części respondentów utrata pracy i środków do życia była powodem prawdziwej rozpaczy. Częściej takie doświadczenia miały osoby wewnętrznie przesiedlone, a także ci, których rodziny jeszcze przed wojną miały niskie dochody.
Kiedy w sierpniu przeprowadziliśmy kolejne ankiety, postanowiliśmy zapytać ludzi bezpośrednio, jaki wpływ wojna miała na ich pracę. Nasze badanie nie jest reprezentatywne, ale pozwala zidentyfikować pewne tendencje warte uwagi opinii publicznej, a także stworzyć bardziej szczegółowy obraz rzeczywistości społecznej, w której żyją Ukraińcy − poza suchymi danymi o liczbie bezrobotnych i zniszczonych przedsiębiorstwach.
Praca i dostęp do niej podczas wojny
Z naszych badań wynika, że nie wszystkim Ukraińcom wojna przyniosła znaczące zmiany w organizacji pracy czy w płacach. To często mieszkańcy dużych miast, przede wszystkim Kijowa, pracownicy umysłowi, a także ludzie, którzy jeszcze przed pełnoskalową wojną rozpoczęli pracę zdalną dla firm zagranicznych.
Po wojnie w polityce Ukrainy może dojść do socjalnego zwrotu
czytaj także
Jednak większość respondentów odczuła znaczący wpływ wojny. Część doświadczyła wzrostu obciążenia pracą przy spadku wynagrodzenia. Wynikło to z przejmowania obowiązków zwolnionych kolegów, a czasem po prostu z obniżenia płacy.
Częsta jest również sytuacja, kiedy pracy jest mniej, a za tym idzie spadek płacy. W warunkach wojny wielkość produkcji i sprzedaży spada, duża część organizacji i przedsiębiorstw nie jest w stanie prowadzić działalności na poziomie przedwojennym z powodu ostrzału i zniszczeń infrastruktury. W przypadku samozatrudnionych i freelancerów możemy mówić o spadku liczby zleceń, a co za tym idzie – spadku dochodów.
W najgorszej sytuacji znalazły się osoby, które w czasie wojny straciły pracę lub główne zatrudnienie, a praca dorywcza nie pozwala im na utrzymanie siebie i rodziny. Odsetek tych osób jest wyraźnie widoczny nawet w niewielkiej próbie naszego badania. W podobnej sytuacji są osoby, które formalnie nie straciły pracy i nie są ujęte w oficjalnych statystykach jako bezrobotne, ale nie mają już środków do życia. Są to ci, którzy zostali wysłani na bezpłatny urlop, a także pracownicy, którzy znajdują się na terenach aktywnych działań wojennych lub na terenach okupowanych, i nie mogą nawet dotrzeć do miejsca pracy.
Wypalić przepisy do gołej ziemi. Eksperci dyktują Ukrainie doktrynę szoku
czytaj także
Zmniejszone dochody i trudne warunki bytowe popychają ludzi do szukania dodatkowej pracy, a w przypadku samozatrudnionych do przyjmowania większej liczby zleceń. Część respondentów stwierdziła, że jest gotowa podjąć niemal każdą pracę dorywczą, aby zapewnić sobie i swojej rodzinie minimum środków do życia.
Kiedy praca jest tak cenna, pracownicy stają się podatni na nadużycia ze strony pracodawcy, którzy oferują ją w szarej strefie, na podstawie umowy śmieciowej albo bez umowy.
Specyficznie trudna jest sytuacja kobiet. Niedostępność przedszkoli i szkół, spowodowana zniszczeniem lub uszkodzeniem budynków, i niemożność zorganizowania bezpiecznych warunków życia sprawiają, że ciężar opieki i wychowania dzieci spoczywa tylko na rodzicach, a przede wszystkim na matkach. Trudności napotykają też kobiety, które zostały zmuszone do opuszczenia Ukrainy i nie zdążyły jeszcze zarejestrować dziecka w wybranej placówce za granicą. Brak systemowej opieki utrudnia znalezienie pracy, a także wykonywanie dotychczasowej.
Antywsparcie władzy
Wydawałoby się, że w tak trudnych okolicznościach obywatele mogą oczekiwać zwiększonego wsparcia ze strony państwa. Jednak wiele działań rządu w zakresie spraw pracowniczych i socjalnych od początku wojny trudno nazwać wspierającymi, a niektóre decyzje wpłynęły wprost na ograniczenie praw pracowniczych.
W marcu uchwalono ustawę nr 2136, która w stanie wojennym pozwalała pracodawcom na zwalnianie pracowników lub zawieszanie umów o pracę bez zgody związków zawodowych, na zawieszanie norm układów zbiorowych pracy oraz zmianę istotnych warunków pracy bez dwumiesięcznego okresu wypowiedzenia.
Ustawa nr 2434, uchwalona w lipcu, dała pracodawcy w czasie stanu wojennego możliwość jednostronnego zwolnienia pracownika bez uzasadnienia oraz, co najważniejsze, umożliwiła stosowanie tzw. kontraktowego reżimu regulacji stosunków pracy w małych i średnich przedsiębiorstwach. Ten ostatni stanowi, że warunki i wynagrodzenie pracownika mogą być ustalane indywidualnie w jego umowie o pracę w wyniku negocjacji z pracodawcą poza gwarancjami Kodeksu pracy. Jednocześnie uchwalono ustawę nr 2421, która wprowadza umowy o pracę na „nienormowany czas pracy”, w ramach których pracodawca nie jest faktycznie zobowiązany do zapewnienia pracownikowi pracy, a pracownik traci gwarancję stałego dochodu.
czytaj także
Jeśli chodzi o wsparcie dla osób, które straciły pracę, warto wspomnieć o przyjętej latem przez rząd Uchwale w sprawie nowego podejścia do zasiłków dla bezrobotnych. Przewiduje ona, że oficjalnie zarejestrowani bezrobotni, którzy nie byli zatrudnieni w ciągu 30 dni, będą mogli podjąć prace społeczne za wynagrodzenie nie niższe niż minimalne, a ci, którzy odmówią, zostaną pozbawieni statusu bezrobotnego i wypłaty zasiłku. W rzeczywistości państwo jednostronnie znosi obowiązek wypełniania swojej strony umowy społecznej i wypłacania zasiłków bezrobotnych obywatelom, którzy opłacali składki na ubezpieczenie społeczne.
Powojenna przyszłość
Jaka będzie przyszłość? Co sprawi, że Ukraińcy będą po wojnie chcieli zostać w Ukrainie? Kluczowe są dobre warunki pracy i możliwość zapewnienia sobie godnego życia.
czytaj także
Począwszy od marca, w każdej rundzie naszych badań respondenci wymieniają pracę wśród najważniejszych rzeczy, które ich wspierają i pomagają im radzić sobie z trudnymi emocjonalnymi doświadczeniami wojny. Ludzie czują, że pracując, przyczyniają się do zwycięstwa, wspierają gospodarkę Ukrainy i przynoszą korzyści społeczeństwu. Możliwość robienia tego w godziwych warunkach i za godziwą płacę jest niezbywalnym prawem obywateli, które państwo ma obowiązek zapewnić.
**
Natalia Lomonosova jest analityczką Centrum badań nad społeczeństwem CEDOS, prowadzi badania nad polityką społeczną, zatrudnieniem i migracją. Jest współredaktorką ukraińskiego serwisu Krytyki Politycznej i działaczką Ruchu Społecznego w Ukrainie.
Tekst ukazał się na stronie Commons.com.ua. Z ukraińskiego przełożyła Aleksandra Kosior.
7 жовтня світ відзначав День дій за гідну працю. Це день, коли працівники нагадують про своє право на гідну працю, а профспілки по всьому світу проводять масштабні акції, привертаючи увагу урядів до низької оплати праці, небезпечних умов на виробництві та до інших проблем, з якими мільйони людей все ще змушені стикатися.
Право на працю закріплене у Конституції України. Наша держава бере на себе обов’язок гарантувати, аби в кожного працюючого були безпечні і здорові умови праці та зарплата, «не нижча від визначеної законом» (ст. 43 КУ). За визначенням Міжнародної організації праці, гідною можна назвати таку працю, яка гарантує: справедливий дохід, безпечність робочого місця, хороші перспективи особистого розвитку та соціальної інтеграції; свободу висловлюватися про проблеми на робочому місці, організовуватися та брати участь у рішеннях, які впливають на життя працівників; рівність можливостей та ставлення до всіх жінок та чоловіків.
Чи справляється держава із обов’язками, взятими на себе? Яка частина українців, ознайомившись з таким визначенням, може назвати свою працю дійсно гідною?
За останні роки, як дослідниця та авторка, я багато працювала з темою умов та оплати праці у різних галузях. Умови, в яких працюють ті, хто навчає дітей, доглядає за літніми людьми, лікує, видобуває вугілля, водить тролейбуси чи знімає нове українське кіно, дуже часто відхиляються не лише від букви закону, але і від якихось базових моїх уявлень про справедливість.
Уже за кілька місяців після того, як в Україні розпочалась повномасштабна війна, представники державної влади та громадянського суспільства почали ініціювати дискусії про відбудову та про те, якою має бути Україна майбутнього. У всіх цих дискусіях та довгострокових планах, на мій погляд, бракує не лише уваги до сфери зайнятості як такої, але і конкретно до того, в яких умовах працюють і живуть ті, на кому насправді тримається українська економіка — до самих працівників.
Безробіття і страх
В умовах війни питання про гідні умови та оплату праці, здається, ризикує звестися до простого — аби була хоч якась робота та мінімальна фінансова стабільність. За оцінками Міжнародної організації праці, лише станом на травень роботу втратили близько 4,8 млн українців. У серпні рівень безробіття в Україні сягнув 35%. При цьому формальне збереження робочого місця ще не значить збереження довоєнного рівня зарплати, а купівельна спроможність зарплат українців стрімко падає.
Статистичні оцінки говорять про те, що ситуація складається кризова, але як її проживають українці? З перших тижнів повномасштабної війни наша команда аналітичного центру Cedos проводить дослідження, аби виявляти, як війна впливає на найважливіші аспекти життя українців — стосунки з рідними, житло, побут, емоційний стан та економічне благополуччя. Вже починаючи з травня, ми бачили, що чи не найбільше наших респондентів тривожили питання, пов’язані з фінансовим благополуччям і зайнятістю. Люди, які проходили наше опитування, розповідали, що втратили роботу через війну і хвилюються, чи зможуть знайти нову, або ж вони говорили про страх безробіття у майбутньому.
«Відчуваю тривогу через рівень зарплати вчителя у 3000 грн на місяць».
Чоловік, 27 років, Черняхів, Житомирська область
«Не певна у майбутньому. Вдячна, що компанія, на яку працюю, все ще має для мене роботу. Але не факт, що матиме її в майбутньому».
Жінка, 41 рік, Київ
«Не дуже розумію, як далі буде відновлюватися країна, що буде далі з бізнесом, роботою. Чоловік мій з початку війни не заробляє».
Жінка, 35 років, Дніпро
У значної кількості респондентів втрата роботи та засобів до існування викликала справжній розпач. Частіше такими переживаннями ділилися внутрішньо переміщені особи, а також люди, чиї сім’ї і до війни мали низький дохід.
Відтак, проводячи чергову хвилю опитування у серпні, ми вирішили безпосередньо запитати людей, який вплив війна мала на їхню роботу. Наше опитування не є репрезентативним, утім, воно дозволяє виявити певні тенденції, варті суспільної уваги, а також скласти детальнішу картину тієї соціальної реальності, в якій перебувають українці — поза сухими цифрами про кількість безробітних та зруйнованих підприємств.
Праця та доступ до неї під час війни
Наше опитування підтверджує, що все ще лишається значна частина українців, для яких війна не принесла жодних суттєвих змін ні в організації, ні в оплаті праці. Серед таких респондентів досить багато жителів великих міст, передусім Києва, працівників так званої інтелектуальної праці, а також людей, які до початку повномасштабної війни вже працювали дистанційно та/або чиї роботодавці перебувають закордоном.
Утім, на роботу переважної більшості опитаних війна все ж вплинула.
Частина респондентів стикнулася зі зростанням робочого навантаження, в той час як зарплата (або дохід від самозайнятості чи бізнесу) — знизилась. Так, непоодинокими є ситуації, коли людей переводять на меншу ставку із меншою зарплатнею при збереженні всіх обов’язків, або ж їм доводиться за меншу чи таку саму зарплату виконувати ще й перерозподілені обов’язки звільнених колег.
Іншою поширеною ситуацію є зменшення робочого навантаження та, відповідно, зменшення заробітної плати. В умовах війни обсяги виробництва та продажів зменшуються, значна частина організацій та підприємств не в змозі провадити діяльність на довоєнному рівні через обстріли та пошкодження інфраструктури. У випадку самозайнятих та фрілансерів можна говорити про зменшення кількості замовлень і, як наслідок, гонорарів.
«З’явилося відчуття, що ми не маємо права на відпустку і відпочинок. Стали працювати більш наполегливо, зокрема через те, що позбавилися від контрактів з російськими і білоруськими компаніями, а також багато грошей було відправлено на ЗСУ та підтримку знайомих військових, на евакуацію в безпечні регіони, тож потрібно було знову стати на ноги, аби не збанкрутувати».
Жінка, 23 роки, Київ
«Перейшли на ремоут; звільнили половину працівників […], обсяги продажів знизились, але в мене стало дуже багато роботи через брак працівників».
Жінка, 27 років, Київ
У найгіршому становищі опинилися люди, які втратили роботу або ж основну зайнятість під час війни, а підробітки не дозволяють забезпечити себе та сім’ю. В цілому, навіть у невеликий вибірці нашого опитування частка людей, які у цьому році втратили роботу або дохід від самозайнятості є дуже помітною. У схожій ситуації знаходяться люди, які формально роботу не втратили і не потрапляють в офіційну статистику як безробітні, але коштів для життя більше не мають. Це респонденти, яких відправили у відпустки за власний рахунок, а також працюючі, що перебувають на території активних бойових дій або на окупованих територіях, і не можуть виконувати свою роботу або навіть потрапити на своє робоче місце.
«Живу в зоні бойових дій і попасти на роботу не можу. Аби на неї попасти, треба проїхати ще через 2 бойові зони».
Чоловік, 47 років, смт, Миколаївська область
«Залишився разом з дітьми без роботи. Виживаємо на мою пенсію 2500 вчотирьох».
Чоловік, 57 років, Олешки, Херсонська області
Скорочення доходів та скрутне становище штовхає людей шукати додаткову зайнятість, а у випадку самозайнятих — набирати більшу кількість замовлень, ніж вони могли виконати раніше. Деякі респонденти розповідали, що готові братися майже за будь-які підробітки, аби забезпечити собі та своїй сім’ї мінімальні засоби для виживання, адже пошук роботи під час війни, особливо для внутрішньо переміщених осіб, які одночасно мають вирішувати також і житлове питання, є вкрай нелегким завданням.
В умовах, коли респонденти понад все дорожать своїм робочим місцем, зберігається великий ризик зловживання цим з боку роботодавця. З відповідей респондентів ми бачимо також свідчення можливої тінізації праці, коли найманим працівникам було запропоновано перейти на виконання своєї роботи як ФОП або ж за цивільно-правовою угодою, працювати без оформлення тощо.
«Три місяці був на простої на основній роботі, за цей період 2 місяці був волонтером і освоїв професію вантажника на великому складі. Після повернення на основну роботу теж став вантажником і одночасно науковим співробітником […]».
Чоловік, 35 років, Харків
«[…] Ніколи не були ледачими з чоловіком, займали гарні робочі місця. А тепер беремося за таку роботу, де хоть щось платять. Лише би дитину прогодувать».
Жінка, 33 роки, Запоріжжя
«Роботодавець перевів роботу в «тінь» та зменшив оплату».
Чоловік, 55 років, Ніжин, Чернігівська область
«Це інша професія в іншому місті, низькокваліфікована. Грошей менше, а ціни вищі на все».
Жінка, 60 років, Маріуполь
Із окремими проблемами стикаються також і жінки. Недоступність соціальної інфраструктури — садочків та шкіл — через руйнування або пошкодження будівель, неможливість організувати безпечні умови перебування або безпечну дорогу до них в рази збільшує обсяги навантаження по догляду та навчанню дітей на батьків, і переважно, на матерів. Зі складнощами стикаються і ті жінки, які були змушені залишити Україну і поки що не змогли оформити дитину у потрібний заклад за кордоном. Це стає суттєвою перешкодою як для виконання обов’язків по наявній роботі, так і для повернення на ринок праці та пошуку нової роботи, про що нерідко говорили наші респонденти.
«Зараз так само працюю. Але годин стало менше. Це погано, бо менше заробляю. Але це і добре, бо працювати я можу лише вночі чи на світанку. З дітьми робота не поєднується: старший на літніх канікулах, для молодшої немає садка, він закритий і не буде відкритий через відсутність нормального сховища».
Жінка, 41 рік, Київ
«Я потеряла работу. Сейчас не работаю, не с кем детей оставить. Онлайн работать не могу, по той же причине».
Жінка, 40 років, селище, Чернігівська область
«Моя робота зараз — бути мамою маленьких двох діток. Війна змінила все. […] я одна в чужій країні і без допомоги, надіятись можна лише на себе».
Жінка, 34 роки, Чернігів
Антипідтримка влади
В таких скрутних умовах, здавалося б, громадяни могли очікувати на збільшення підтримки від держави, аби мати змогу забезпечити собі мінімально гідний рівень життя. Втім, низку урядових дій у сфері праці та соціальних гарантій з початку війни важко назвати підтримуючими — як для тих, кому вдалося зберегти роботу, так і для тих, хто її втратили. А деякі рішення були безпосередньо спрямовані на обмеження трудових прав.
Ще у березні було прийнято Закон № 2136, який на період воєнного стану дозволив роботодавцям звільняти працівників або призупиняти трудові договори без згоди профспілок, призупиняти дію норм колективних договорів, а також змінювати істотні умови праці без двомісячного попередження, фактично ставлячи працівника перед фактом.
Пізніше, прийнятий у липні Закон № 2434 надав роботодавцю на час воєнного стану можливість в односторонньому порядку звільняти працівника без обгрунтування причин та, головне, уможливив використання на підприємствах малого та середнього розміру так званий договірний режим регулювання трудових відносин. Останній передбачає, що умови та оплата праці робітника можуть визначатися в індивідуальному порядку в його трудовому договорі в результаті переговорів з роботодавцем поза межами гарантій Кодексу про працю. Тоді ж, зрештою, було прийнято і Закон № 2421, який запроваджує трудові договори з «нефіксованим робочим часом», в рамках яких роботодавець фактично не зобов’язаний забезпечувати працівника роботою, а найманий працівник втрачає гарантії стабільного доходу.
Що стосується підтримки тих, хто втратив роботу, варто згадати затверджену урядом влітку Постанову про новий підхід до допомоги по безробіттю. Остання передбачає, що офіційно зареєстрованих безробітних, які не були працевлаштовані протягом 30 днів, відтепер зможуть залучати до суспільно корисних робіт з оплатою не нижче мінімальної заробітної плати, а тих, хто відмовиться, буде позбавлено статусу безробітних і виплат допомоги. Фактично держава в односторонньому порядку знімає з себе зобов’язання виконувати свою сторону суспільного договору і виплачувати допомогу по безробіттю громадянам, які сплачували соціальні внески.
Усе це виглядає сигналом, що у скрутній ситуація держава не лише не стає на сторону працівників, але і робить їх ще більш вразливими до можливих зловживань з боку роботодавців, а у випадку безробіття в певному сенсі взагалі відмовляє у підтримці, на яку можна було розраховувати до війни.
Майбутнє після війни
У серпні ми також запитали респондентів, що для них особисто важливо у сфері праці в майбутньому України. Бажання гідної заробітної плати та безпечних умов праці, створення можливостей, аби українці залишалися працювати в Україні і могли забезпечити собі гідне життя, є зовсім не поодинокими у відповідях людей.
Із опитувань ми бачимо, наскільки чільне місце гідна праця займає у житті людей та у їхньому уявленні про краще, справедливіше суспільство. Починаючи з березня, в кожній хвилі наших опитувань респонденти нерідко загадують роботу серед тих ключових речей, які підтримують їх та допомагають справлятися з нелегкими емоційними переживаннями війни. Люди відчувають, що роблять таким чином внесок у перемогу, в економіку України та приносять користь суспільству. Можливість робити це в гідних умовах і за гідну оплату — невід’ємне право громадян, яке зобов’язана забезпечити держава.
