Anarchiści, weganie, ekolodzy, feministki służą w Siłach Zbrojnych Ukrainy i organizują konwoje pomocy humanitarnej. Tym samym ukraińska lewica, która nie miała dobrej prasy i silnej reprezentacji, dociera dalej i szerzej.
Przed wybuchem wojny ukraińska lewica nie była wpływowa, nie miała reprezentacji partyjnej, silnych powiązań ani wsparcia organizacji państwowych. Jednak rosyjska inwazja wymusiła poszukiwanie kontaktów, co doprowadziło do spotkania przedstawicieli organizacji lewicowych i anarchistycznych podczas obrad Okrągłego Stołu „Sprzeciw i Solidarność: ukraińscy lewicowcy w wojnie z Rosją”.
Lewica po rosyjskiej inwazji
Anastasiia Chebotaryova jest aktywistką Loży Feministycznej zaangażowanej w działalność kulturalno-oświatową i pomoc humanitarną, skupioną przede wszystkim na kobietach i dziewczętach.
Priorytetem dla Loży Feministycznej po 24 lutego 2022 roku stało się zaspokojenie podstawowych potrzeb w zakresie leczenia, higieny i żywienia. Młodzieżowa inicjatywa kulturalno-oświatowa zaczęła organizować konwoje humanitarne, w szczególności na czasowo okupowane terytoria obwodu chersońskiego i zaporoskiego. Poszerzyło to sieć kontaktów z działaczami na terenie całej Ukrainy, a także krąg odbiorców. O ile wcześniej działania Loży Feministycznej były skierowane do grup już w pewnym stopniu zainteresowanych feminizmem, o tyle po 24 lutego organizacja zaczęła docierać do nowych środowisk − odbiorców pomocy humanitarnej.
Wypalić przepisy do gołej ziemi. Eksperci dyktują Ukrainie doktrynę szoku
czytaj także
Anastasiia wspominała reakcję wolontariusza, który przewoził pomoc do okupowanego Berdiańska: „Myślałem, że feministki robią coś głupiego, ale teraz widzę, że tak nie jest”.
Podkreślała, że pomoc grup feministycznych różni się od tej udzielanej przez duże międzynarodowe fundusze z ich podejściem „z góry na dół”:
− Ważne jest, aby nasza pomoc była powiązana z feministycznymi wartościami i zasadami. Wtedy postrzeganie słowa „feminizm” stanie się bardziej pozytywne – mówiła Anastasiia.
Sprzeciw wobec neoliberalnych reform
Maksym Shumakov jest działaczem socjalistycznej organizacji społecznej Ruch Społeczny, która określa się jako lewicowe stowarzyszenie z perspektywą stworzenia partii politycznej.
Pierwszym celem organizacji na początku pełnoskalowej inwazji było przezwyciężenie dezorientacji i chaosu — aktywistki i aktywiści znajdowali się w zupełnie różnych regionach kraju i różnych warunkach. Na pierwszy plan wysunęły się ich współpraca, komunikacja i wzajemna pomoc. Istotne było nie tylko utrzymanie sprawności pracy, ale także zapewnienie bezpieczeństwa fizycznego członkom Ruchu Społecznego.
Wraz z początkiem inwazji Ruch Społeczny skupił się na kilku obszarach działania: pomocy humanitarnej, kampanii umorzenia zagranicznego długu Ukrainy, promocji poparcia dla ukraińskiego ruchu oporu na arenie międzynarodowej oraz walce z neoliberalnymi reformami. Organizacja udziela też pomocy prawnej kobietom i mężczyznom w ich walce o prawa pracownicze.
Wdrażanie polityki neoliberalnej i oderwanie się państwa od wypełniania jego roli społecznej stworzyło próżnię, którą wypełnia zdecentralizowana współpraca. Według Maksyma prawie wszystkie grupy społeczne (ludzie na froncie, przesiedleńcy, studenci, robotnicy) opanowały już podstawową formę współpracy. Dlatego priorytetem nie jest budowanie nowych organizacji, ale rozwój już istniejących ośrodków, tworzenie połączeń między nimi dla przyszłej pracy solidarnościowej. W tym celu Ruch Społeczny organizuje wykłady dla osób wewnętrznie przesiedlonych, studentów, pracowników i aktywistów.
czytaj także
Ruch Społeczny zorganizował też we Lwowie dwie konferencje, które stały się ważnym krokiem ku zjednoczeniu lewicowych inicjatyw dotyczących Ukrainy – zarówno w przestrzeni politycznej i medialnej, jak i w zakresie pomocy humanitarnej. Konferencje podkreślały podmiotowość ukraińskiej lewicy i związków zawodowych oraz były okazją do nawiązania współpracy, organizacji konwojów humanitarnych i pracy mediów.
Maksym opowiada, jak flash moby, praca mediów i pomoc prawna stały się odpowiedzią na neoliberalne reformy w czasie wojny, kiedy zwykłe formy protestu były nieskuteczne. Ruch Społeczny zorganizował flash mob „Nie wbijaj noża w plecy”, podczas którego osoby pracujące na froncie i cywile zwracali uwagę na zagrożenia, jakie stwarzają nowe przepisy dotyczące prawa pracy.
Protesty i kampanie medialne w nowych formatach wciąż pozwalają wywierać presję na władzę i jednoczyć ludzi.
Weganie i anarchiści w Siłach Zbrojnych
Anastasiia Brezina, aktywistka Ekoplatformy – wegańsko-anarchistycznej organizacji promującej horyzontalność i odejście od antropocentrycznej ideologii, pokazywała paralele między zbrodniami wojennymi i zbrodniami człowieka na naturze.
W pierwszych dniach wojny członkinie i członkowie Ekoplatformy spotkali się w kolejce do zapisów do Sił Obrony Terytorialnej. Według Anastasii kobiety z organizacji miały trudności z zapisaniem się do lwowskiego oddziału – w pierwszych dniach były po prostu ignorowane. Dlatego mężczyźni z organizacji poszli na front, a działaczki zaangażowały się w wolontariat.
W tym samym czasie Ekoplatforma włączyła się w prace Kolektywów Solidarności (antyautorytarna sieć wolontariuszy − przyp. red.). Jej działacze i działaczki pomagali w logistyce, magazynowaniu, sortowaniu pomocy humanitarnej. Anastasiia mówi, że w tamtym czasie nastąpił przypływ solidarności ze zwykłymi ludźmi i szybko udawało się zebrać i zorganizować wysyłkę pomocy do miejsc, w których była ona najbardziej potrzebna.
Współpraca różnych inicjatyw anarchistycznych i wegańskich pomogła aktywistom zbudować silną komunikację między ruchami, której wcześniej brakowało. Również udział anarchistów i wegan w ruchu oporu w szeregach Sił Zbrojnych Ukrainy powodował i nadal powoduje ich większą widoczność i destygmatyzację w społeczeństwie.
Działacze Platformy Ekologicznej inspirują się ideą oddolnego organizowania społeczeństwa, ale obecnie obserwują tendencję do idealizacji państwa i struktur władzy.
Po wojnie w polityce Ukrainy może dojść do socjalnego zwrotu
czytaj także
Serhij Movchan, członek antyautorytarnej sieci wolontariuszy Kolektywy Solidarności, opowiedział o zorganizowaniu się działaczy lewicowych do działań militarnych i humanitarnych.
Inicjatywa powstała w sieci anarchistów, antyfaszystów i antyautorytarnych lewicowców na kilka tygodni przed rozpoczęciem wojny, zdecydowano, że część działaczy stworzy jednostkę w Siłach Zbrojnych, a część zaangażuje się w działalność humanitarną.
Z czasem kierunki pracy organizacji rozszerzyły się − dodano kierunek pomocy humanitarnej dla ludności cywilnej oraz pracę medialną. Aktywiści zaczęli nawiązywać kontakty ze związkami zawodowymi, które zazwyczaj nie otrzymywały pomocy z dużych funduszy.
Wszyscy uczestnicy Okrągłego Stołu zauważyli, że wojna tworzy nową przestrzeń dla lewicy, perspektywy destygmatyzacji i wzmocnienia pozycji aktywistów LGBTQ+, feministek, lewicowców, anarchistów i aktywistów wegańskich. Pomaganie ludziom i bycie ramię w ramię w wojsku daje możliwość zbudowania ich autorytetu i nowych kontaktów. Aktywiści mają nadzieję, że stanie się to dobrą podstawą do kontynuowania pracy po wojnie, obrony praw socjalnych i ekonomicznych.
Zachodnia lewica może sobie pozwolić na pacyfizm
Wielu lewicowców w Ukrainie ma silne związki z Zachodem, jednak reakcja lewicy i środowisk feministycznych z krajów zachodnich utrudnia pracę.
Uczestnicy Okrągłego Stołu zgodzili się, że część zachodnich lewicowców i aktywistek feministycznych zapomniała o jednej z najważniejszych zasad: nic o nas bez nas. Liczne manifesty są publikowane bez udziału choćby jednej Ukrainki czy Ukraińca. Słyszymy wezwania do złożenia broni, powrotu do porozumień mińskich, szkalowanie ukraińskiej lewicy za „nacjonalizm”. Wszystko to często odbywa się na zasadzie stosunków kolonialnych i autorytarnych, gdy jedna strona, bez zrozumienia drugiej, wyjaśnia jej, co ta powinna zrobić.
Jak ratować Ukrainę, Unię i klimat naraz? Lewica szuka nowej opowieści o Europie
czytaj także
Jak zaznacza Anastasiia Chebotaryova, ukraińska lewica znalazła się w sytuacji, w której konieczne jest opowiedzenie i wyjaśnienie naszych racji społeczności międzynarodowej. Są też różnice doświadczeń − kurdyjskie feministki rozumieją, że nie każdy ma przywilej niestosowania przemocy, dlatego z nimi ukraińska lewica może budować relacje oparte na zasadzie równości.
Anastasiia wyjaśniła też, dlaczego nie współpracuje z rosyjskim antywojennym feministycznym ruchem oporu, który wyraża solidarność z ukraińskimi kobietami. Choć nie ma on silnego wpływu na sytuację w Ukrainie ani na froncie, jego działalność wzbudziła duże zainteresowanie na Zachodzie. Jednocześnie głos organizacji ukraińskich jest znacznie mniej słyszalny. To też efekt relacji kolonialnych: Zachód chętniej oddaje głos obywatelkom imperiów.
Tymczasem wojna toczy się w Ukrainie przeciw kolonizacji. Ukraińcy walczą teraz z imperium, a lewicowcy i anarchiści wspierają ruchy w Azji Środkowej i innych skolonizowanych regionach.
Podczas dyskusji, odpowiadając na pytania dotyczące lewicowego pacyfizmu i konieczności „złożenia broni z obu stron”, Serhij Movchan podkreślił, że „kryterium prawdy jest praktyka”. Niektóre argumenty „ruchu antywojennego” wyglądają dobrze w teorii, ale są dalekie od praktycznej pracy w terenie. Nie można w tym przypadku postawić znaku równości, jak to lubią niektórzy lewicowcy na Zachodzie, między dwoma „burżuazyjnymi” krajami, w których klasa robotnicza nie ma władzy. W końcu istnieje duża różnica między Ukrainą a Rosją pod względem poziomu demokracji i możliwości dla niezależnych organizacji, a także konsekwencji tej wojny dla całego świata.
Dziś samo istnienie Ukraińców jest zagrożone. Wolności Ukraińców i wszelka działalność aktywistyczna byłyby absolutnie niemożliwe pod okupacją Federacji Rosyjskiej. Trzeba walczyć z najeźdźcą, a nie z tymi, którzy mu się sprzeciwiają.
**
Vladyslav Starodubtsev − działacz lewicy, student historii. Pisze dla magazynu Commons.com.ua.
Tekst ukazał się na stronie Commons.com.ua. Z ukraińskiego przełożyła Aleksandra Kosior.
До початку війни український лівий рух не був достатньо впливовим, не мав партійного представництва, сильних зв’язків чи національного рівня спільнот за собою. Проте, нові умови змусили шукати нові контакти й підходи і реактивно відповідати на російське вторгнення. Представники лівих і анархістських організацій розповідають про досвід участі у спротиві під час круглого столу «Спротив і солідарність: українські ліві у війні з Росією».
Як ліві адаптувались до ситуації після повномасштабного вторгнення Росії?
Війна створила абсолютно інший контекст для діяльності. Часто першим питанням ставало питання виживання — як на індивідуальному рівні, так і в межах повної перебудови організацій під потреби воєнного часу з абсолютно новими напрямами діяльності.
Про такі зміни серед лівих феміністок під час повномасштабної війни розповідає Анастасія Чеботарьова. Вона є активісткою «Феміністичної ложі», низової активістської ініціативи, що займається культурно-просвітницькою діяльністю та гуманітарною допомогою, орієнтованою передусім на жінок та дівчат.
Закриття базових потреб в лікуванні, гігієні та харчуванні стало пріоритетним у роботі «Фемложі» після 24 лютого. Це переформатувало молодіжну культурно-просвітницьку ініціативу, яка почала організовувати гуманітарні конвої, зокрема на тимчасово окуповані території Херсонської та Запорізької областей. Це розширює мережу контактів із низовими активістками по всій Україні. Якщо раніше діяльність «Феміністичної Ложі» була спрямована на аудиторію, яка вже має певну зацікавленість у фемінізмі, то після 24 лютого організація відкрила для себе нове середовище серед отримувачок гуманітарної допомоги.
Анастасія згадує реакцію волонтера, який перевозив допомогу в окупований Бердянськ: «я думав, що феміністки якоюсь дурньою займаються, а тепер бачу, що ні».
Вона підкреслює, що в такій гуманітарній діяльності важливо позиціювати себе і поширювати феміністичні підходи до допомоги, що відрізняються від звичної роботи великих міжнародних фондів, з їх підходом «згори донизу»:
«Важливо, щоб нашу допомогу асоціювали з нашими феміністичними цінностями і принципами. Тоді сприйняття слова «фемінізм» ставатиме позитивнішим», – говорить Анастасія.
Максим Шумаков розповідає про кооперацію та протистояння неоліберальним реформам.
Максим є активістом соціалістичної громадської організації «Соціальний рух», що позиціонує себе як ліве об’єднання з перспективою створення політичної партії для представлення лівих у політиці.
Найпершою ціллю організації з початком повномасштабного вторгнення стало подолання дезорієнтації — активісти та активістки знаходились в абсолютно різних регіонах і умовах. Їхня кооперація, комунікація, взаємодопомога вийшли на передній план. Важливо було не тільки зберегти ефективність роботи, а й забезпечити фізичну безпеку членів «Соціального руху».
Із початком вторгнення «Соціальний рух» зосередився на кількох напрямах роботи: гуманітарна допомога, кампанія за списання зовнішнього боргу України, просування підтримки українського опору на міжнародній арені, боротьба з неоліберальними реформами. Що стосується останнього напряму, то організація активно надає юридичну допомогу працівникам і працівницям у їхній боротьбі за трудові права.
Проведення неоліберальних політик та відстороненість держави від виконання своєї соціальної ролі створило вакуум, який заповнює децентралізована кооперація. Майже всі колективи (люди на фронті, ВПО, студенти, робітники), за словами Максима, вже оволоділи базовою формою співробітництва. Тому пріоритетом стає не вибудова нової кооперації, а розвиток вже існуючих осередків, налагодження звʼязків між ними для майбутньої солідарної роботи. Для цього «Соціальний рух» проводить лекції для ВПО, студентів, робітників, активістів.
«Соціальний рух» організував дві травневі конференції у Львові, що стали важливим кроком для об‘єднання лівих ініціатив навколо України — як в політичному і медіа-просторі, так і в сфері гуманітарної допомоги. Конференції продемонстрували суб‘єктність українських лівих і профспілок та налагодити кооперацію і комунікацію в кампаніях, організації гуманітарних конвоїв та медіа-роботі.
Максим розповідає, як відповіддю на неоліберальні реформи під час війни, коли звичні форми протесту неефективні, стали флешмоби, медіа-робота та юридична допомога. «Соціальний рух» провів флешмоб «Не бий в спину», де працівники на фронті й цивільні звернули увагу на загрози, які несуть в собі нові закони щодо трудових прав. Протести та медіа-кампанії в нових форматах все ще дозволяють тиснути на владу та об’єднувати людей.
Про паралелі між відношенням людини і природи та війною, а також про діяльність екоанархістів розповідає Анастасія Брезіна. Анастасія є активісткою «Екоплатформи» — це веган-анархістська та екоорганізація, що пропагує горизонтальність і відхід від антропоцентричної ідеології.
Основна ціль «Екоплатформи» — подолання антропоцентризму. Як зазначає Анастасія, ця війна, через паралелі із військовими злочинами й руйнуваннями, продемонструвала, як людство поводиться на більшості території, куди воно приходить, захоплюючи простір у природи.
Перші дні війни члени та членкині «Екоплатформи» зустріли у черзі на запис до Тероборони. За словами Анастасії, у жінок із організації були труднощі з тим, аби долучитися до львівської ТрО — в перші дні їх банально ігнорували. Тому чоловіки з організації пішли на фронт, а активістки почали займатися волонтерською діяльністю.
Паралельно з тим, «Екологічна Платформа» долучилася до роботи «Колективів Солідарності» (антиавторитарна волонтерська мережа — ред.): допомагали з логістикою, складом, сортували гуманітарку. Анастасія розповідає, що тоді особливо відчувався сплеск солідарності з простими людьми, коли навіть невеликий колектив мігшвидко зібратися та організувати відправлення допомоги в гарячі точки.
Консолідація різних анархістських і веганських ініціатив допомогла активістам і активісткам вибудувати міцну комунікацію між рухами, якої раніше бракувало. Також участь анархістів та веганів у русі опору в лавах Збройних сил України спонукала і продовжує спонукати до їх більшої видимості та дестигматизації у суспільстві.
Активісток «Екологічної платформи» надихає ідея низової організації суспільства, проте наразі вони спостерігають тенденцію до ідеалізації держави та владних структур.
Про організацію антиавторитарних лівих для військової і гуманітарної діяльності розповідає Сергій Мовчан, член антиавторитарної волонтерської мережі «Колективи Солідарності».
Ініціатива виникла у мережі анархістів, антифашистів і антиавторитарних лівих за декілька тижнів до початку війни і йшла нероздільно від мілітарного об’єднання. Було вирішено, що частина активістів створить підрозділ у Збройних силах, а інша займатиметься гуманітарною діяльністю, яка забезпечуватиме антиавторитарних добровольців на фронті.
«Операція Солідарність» почала розбудовувати нову мережу та інфраструктуру. З часом напрямки роботи організації розширювалися — додався напрям гуманітарної допомоги цивільним і медіа-робота. Активісти й активістки почали встановлювати зв’язки з профспілками, до яких зазвичай допомога з великих фондів просто не доходила.
Ліві організації намагаються триматися своєї ідентичності посеред розмаїття нових волонтерських ініціатив, аби відчуття національної єдності не замінило організаціям їхніх політичних принципів. Всі учасники круглого столу зазначили, що війна створює новий простір для лівих, перспективи для дестигматизації та посилення позицій ЛГБТК+ активістів, фемактивістів, лівих, анархістських та веган-активістів. Допомога людям та знаходження пліч-о-пліч в армії дають можливість підсилити їхній авторитет та вибудувати нові контакти. Активісти й активістки сподіваються, що це стане гарною основою для продовження роботи після війни і відстоювання соціально-економічних прав.
Українські ліві та абстрактний пацифізм західних лівих. Проти чого лівий рух бореться наразі?
У багатьох лівих в Україні існує пріоритетна орієнтація на Захід, тоді як робота з українськими ЗМІ є набагато складнішою, зокрема через асоціацію з проросійськими силами та через діяльність ультраправих в Україні. Як відмічають учасники круглого столу, реакція західних лівих та феміністичних спільнот створює перепони для роботи українських лівих.
Частина західних лівих та феміністичних активісток забули одне з найголовніших правил: нічого про нас без нас. Публікуються численні маніфести без участі жодної українки чи українця. Ми чуємо заклики скласти зброю, повернутися до мінських угод, наклепи на українських лівих за «націоналізм»… Усе це часто відбувається у формі колоніальних та авторитарних взаємин, коли одна сторона, не маючи жодного розуміння іншої, пояснює що їй робити.
Як зазначає Анастасія Чеботарьова, це проблема розподілу влади. Український лівий рух опинився в ситуації, коли потрібно розповідати й пояснювати ситуацію на місці, але часто це історія про фактичне обслуговування міжнародної спільноти. Подолати це можна, якщо зосереджуватись не на опонентах за кордоном, а на людях зі спільними цінностями і баченням. Наприклад, із курдськими феміністками, які розуміють, що не всі мають привілей на ненасильницький спротив, з якими можна вибудовувати стосунки за принципом рівна-рівна.
Анастасія розповідає, чому вона не співпрацює з російським антивоєнним феміністичним спротивом, у якому висловлюють солідарність з українками. Хоча вони не мають сильного впливу на ситуацію в Україні чи на фронті, їхня діяльність привернула багато уваги на Заході. Це відбувається в той час, коли українські ініціативи стають менш видимими. Заходу важче зрозуміти спротив колонізованих народів, тому вони дають частіше голос людям з імперій. Підтримка подібних ініціатив лише додає легітимності просторовій нерівності та робить український фемінізм менш помітним.
Нам важлива деколонізація імперій (і відносин) на практиці, і українці зараз борються проти такої імперії. Ліві та анархісти підтримують рухи в Центральній Азії та інших колонізованих регіонах, бо деколонізація — це те майбутнє, за яке ми можемо спільно боротися не тільки в контексті війни з Росією.
Під час дискусії, відповідаючи на питання щодо лівого пацифізму та необхідності «скласти зброю з двох сторін», Сергій Мовчан наголосив, що «практика — критерій істини». Деякі ж аргументи «антивоєнного руху» виглядають гарно в теорії, але є далекими від практичної роботи на місцях. Не можна ставити знак рівності, як це люблять робити деякі ліві на Заході, між двома «буржуазними» країнами, де при владі не робітничий клас. Адже є велика різниця між Україною та Росією за рівнем демократичності та можливостями для незалежних організацій, а також наслідків цього для всього світу.
Сьогодні саме існування лівих та українців є під загрозою. Свободи українців і будь-яка активістська діяльність були б абсолютно неможливими під окупацією Російської Федерації. Це війна, у якій українці захищаються. Треба боротися з загарбником, а не з тими, хто чинить йому спротив.
